Вівторок, 25.07.2017, 21:34
Вітаю Вас Гість | RSS| PDA

Літературна творча спілка "ЕЛІТЕР"

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
видавництво книг у хмельницькому, як видати власну книгу в Україні, як видати книгу, як видати книжку, скільки коштує видати книгу, видати свою книгу, видати збірку віршів, поліграфічні послуги у Хмельницькому, популяризація книг, видати книгу в Україні, opublikować książkę na Ukrainie, найдешевше видати книгу, найякісніше видати книгу, купити книгу, издательство книг в хмельницком, как издать собственную книгу в Украине, как издать книгу, как издать книгу, сколько стоит издать книгу, издать свою книгу, издать сборник стихов, полиграфические услуги в Хмельницком, популяризация книг, издать книгу в Украине, дешевле издать книгу, качественно издать книгу, купить книгу, издание книг
Головна » 2011 » Листопад » 26 » В пам'ять про жертв ГОЛОДОМОРУ
16:54
В пам'ять про жертв ГОЛОДОМОРУ


ГОЛОДОМОР 

Тендітна дівчинка схилилась

Над чорно-білим колоском

Взяла, - до тіла притулила,

А голод в горлі став комком.

Із страхом бідне озиралось

Очима горя, повних сліз,

А той недОбиток, той нелюд

Уже за нею гадом ліз.

Накинулась "змія" на жертву

І відібрала колосок,

І загубився в чорнім небі

Її протяжний голосок ...

" Я просто їсти хочу, - ЛЮДИ !!!

За що мене в сиру землЮ ?

Що злого я вам всім зробила ?

Я лиш недавно тут жию..."

І впало бідне в зимну грудку,

Застигла зболена сльоза

І ще в одну безвинну хату

Вповзла непрохана біда.

 

Про що тут, люди, говорити

І сперечатися, - про що ?

Нам треба свічку запалити

Все в порівнянні з цим , - ніщо !

 

Олекса Терен

м. Борщів, Тернопільська область

 

ВІДЛУННЯ 1933-го...

Зболіла земля будяків і полину,

Окроплена кров’ю, сльозами, дощем.

Скільком дарувала життя ти і силу…

Залишилась пам’ять терновим вінцем.

 

Давала талант* і здоров’я, і мрії,

Захоплення, мужність і вірність сердець…

Та вкрали кати твої мудрі надії,

Пославши талан** твій на голод і герць.

 

Ридають ночами забуті могили,

Спливають тумани вдовиним плачем…

О людоньки, люди! Невже не прозріли

І годите знов сатані калачем?

 

* Талант – видатні природні здібності людини.

** Талан – доля, щастя.

 

Ще з дитинства 1933 рік мені здавався великим хижим павуком, який принаджував у свої тенети людей  і потім морив їх голодом. Змалечку я наслухався про цей рік страшних і сумних розповідей...

Коли мій батько був ще підлітком, то переїхав жити до шахтарського краю. Там він будував майбутню красу і гордість Донбасу – шахти, заводи та мав змогу допомагати своїй родині. Тому сім’я не зазнала кількісних втрат близьких людей.

А моїй матері не поталанило. Народилася вона в працьовитій родині, де було багато "ротів”, більшість з яких – дітлахи. Саме в таких сім’ях України і лютував голодомор. Тієї страшної зими, майже щодня, виснажена чотирнадцятирічна дівчинка разом з іншими жінками і підлітками кружляли по сусідніх російських селах та хуторах, щоб обміняти деякі речі на харчі.

Але такі "бартерні операції” не могли відвернути неминучої біди, лише віддалили її до весни. А весна... Яка страшна видалась весна того року! Пізня, холодна.

Навіть у травні відчувалось холодне дихання зими. А ні травинки тобі, а ні билинки. Голодна худоба (у кого вона ще залишилась), голодні люди. Ще на Великдень розговлялись, чим Бог послав, а вже через тиждень-два від голоду почала вимирати сім’я. Через місяць дівчина залишилась сиротиною, втративши батьків і брата. Що робити ? Як вижити в таких умовах ? До кого пригорнутися? На допомогу прийшли добрі сусіди. Вони ділилися з охлялою чужою дитиною останньою шкоринкою хліба. Все годилося для їжі: опалі з дубів торішні жолуді, пріле сухе листя, трава та бур’ян, які ледве-ледве витикалися з весняної, холодної землі. Можливо, хтось у це і не повірить, але навіть у такій скруті українські селяни в більшості випадків залишались ЛЮДЬМИ, допомагали ближнім чим могли. Ніхто не знає, скільки їх, замучених голодом, відвезли на цвинтар. До самої смерті мама так і не знайшла, де поховані її близькі, тому що в голодних людей вже не було сили віддавати останню шану мертвим – цим займалися спеціально виділені сільрадою похоронні бригади. А мертвих було стільки, що нікому навіть в голову не приходило записувати де їх ховали.

На все життя хліб в нашій родині залишився святим продуктом: викинути його навіть крихту в помийницю вважалось святотатством, великим гріхом по відношенню до закатованих голодом людей. Під час кожної сімейної трапези дорослі нагадували дітям про жахливі наслідки голодомору, ціну їжі, стримували їх від бешкетування за столом.

Про більш детальні подробиці цього жахливого періоду життя нашої багатостраждальної України, я дізнавався з розповідей очевидців. Але одного разу я наяву побачив наслідки голодомору на моїй батьківщині. Якось, ще підлітком, вирушили з батьком на велосипедах до лісу. Наш шлях пролягав край села вздовж довгого похилого яру. Раптом на узгір’ї, де починалися землі сусіднього колгоспу, я запримітив ряд бугорків, які густо заросли високим чагарником.

– Дивно, – весело вигукнув я. – Невже тут, в чистому полі, колись

жили люди?

– Ти не помилився, синку, – сумно відповів батько. – Дійсно, колись тут дзвеніла дітьми і  веселими, працелюбними  людьми  вулиця Радянська. Але після голодомору вона зникла: хто переселився на кладовище, решта – покинули це прокляте Богом і людьми місце...

Ми зупинились, зійшли з  велосипедів і підійшли до жахливого пам’ятника геноциду.

Ту, навіть трава була не така, як навколо: замучена, потемніла, зів’яла.

– Ось на цьому місці, – зажурено показав батько на ледь помітний горбик, – колись мешкало подружжя гарних, роботящих людей. Жили вони тут з діда-прадіда, сім’я була велика, займались хліборобством.

Але були серед них і ковалі, бондарі, шорники. Могли відремонтувати або пошити нове взуття, зваляти з овечої вовни валянці, добре вичинити шкіри і пошити кожуха. Дуже поважали цю родину. Але нагрянув 1914 рік і більшість селян чоловічої статі призовного віку, в тому числі і твій дід Петро, відправились на фронт.

З цієї сім’ї повернувся  з війни лише господар. Він пройшов кривавими дорогами через германський фронт, воював з польськими панами, Врангелем. Весь у шрамах, поранений, але нагороджений Георгіївськими хрестами та іменною Революційною зброєю. Це він потім розповів про останні хвилини діда Петра, який загинув у нього на руках, смертельно поранений кулеметною чергою в 1915 році в бою під Перемишлем.

Вдома застав хвору від важкої повсякденної роботи дружину та двох дочок – солдатських вдів з малолітніми дітьми-сиротами. Занепале домашнє господарство ніби говорило, що без дужих чоловічих рук достаток давно вже покинув подвір’я.

Мовчки зціпив зуби, засукав рукава і взявся відновлювати своє обійстя. Але не судилося йому "вибитись в люди” – доконав 1933 рік. Заслужений воїн разом зі своєю родиною загинув від голоду.Розповів батько і про інші загублені садиби та про їх давно забутих господарів –  українських трударів,  хліборобів, нащадків мужніх козаків, які завзято боронили колись окраїни Київської Русі від набігів кочівників. На той час в кожній хаті мешкали від 4 до 16 осіб. У них була  своя цікава доля, своє щастя, свої мрії. І кожен  з них був незамінною цеглиною в історії розбудови нашої країни.

Нажаль, та країна, яку вони захищали, старанно відбудовували, а потім мріяли возвеличити, не шанувала свій народ. Тому і розсипалась велика радянська будівля, перетворившись на такі непримітні забур’янені горбики землі, що нагадують людям про страждання мешканців 1/6 частини суші в той час, коли її велич гриміла на весь світ гучними перемогами.

Подивившись у батькові очі, я побачив нестримний біль,  який закарбувався в них. Ми  йшли по колишній вулиці села, немов по цвинтарю, мовчки розмірковуючи кожний про своє...

Можливо, наші сучасні урядовці все ж таки виявляться мудрішими за своїх попередників, а наша доля – щасливішою ? Бо історія вчить, що країна, в якій можновладці жирують, зневажаючи свій народ, НЕДОВГОВІЧНА!

 

***

Із воску свічку мама засвітила,

Віддавши шану і любов Йому…

 

Яку глибоку і таємну силу

Природа вклала вогнику цьому.

 

Теплом освятить прибрану світлицю –

Живіть тут в мирі, злагоді, добрі.

За волю й правду він освятить крицю –

В бою щасливці залишаться живі.

 

У світ Аїда проводжа людину,

З добром зустріне чисте немовля.

Так день за днем мовчазно й без упину

На добрі справи світ благословля.

 

Сьогодні ж свічки світить Україна –

Загиблі душі у вічність проводжа.

Кати, страшіться! З свічкою ЛЮДИНА

Вас не забула: скорбить і зневажа!

 

З повагою,

Олексій Усенко (Дмитро Юнак)

с.Юнаківка, Сумської області

ГОЛОДОМОР 

Господь все бачив. Добре знає

Опльованих, що десь під тином

Лежать як колись і конають... 

О, не забудь їх Україно!

Доведи світові їх святість.

Обмий історію з брудів брата.

Мертвим дай пам’ять в своїй хаті.

Ось нині, це вже твоя хата.

Роки не позабули  катів.

 

Василь Шляхтич

Переглядів: 642 | Додав: tigres | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Листопад 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930